guralyuk

"Спогади курінного УПА Максима Скорупського"

Ну и авантюрные мемуары. Тайные ОУНовцы. Бульбовцы, ставшие бандеровцами, побывшие еще и советскими партизанами случайно. Волынь. Полесье.

Вот: четко и понятно, зачем Ковпак шел на Карпаты в начале 43г.: уничтожить добычу нефти в районе Дрогобыча. Значит, в конце 42г. Ковпак отошел с раненными от угрозы немецкой блокады на север под пинск, на Князь-Озеро к Линькову. Там на Князь-Озере сделали ледовый аэродром и и за месяц Ковпак получил необходимое снабжение и отправил раненных за фронт. Тогда же на Князь-Озеро прилетел Бегма, глава Волынского подпольного обкома партии и Волынского областного штаба партизаснкого движения. значит, сказано, что Бегма отправился на Волынь вместе с Ковпаком. Известно, что Ковпак примерно в конце января выступил с Князь-Озера сначала к Медведеву (спецотряд НКВД), с которым условился о связи и проч. А уже оттуда - на Карпаты, поуклчается через суражский лес, где оставил Бегму с небольшим отрядом. Чуть раньше в конце 42г. Линьков (ГРУ) отправил в сторону Луцка своего заместителя Бринского (ГРУ) с отрядом. Отряд Бринского быстро вырос до бригады человек в 500 численностью. Также примерно зимой (уточнить) в сторону Луцка переместился от Шепетовки спецотряд (НКВД) Прокопюка.

Медведев атаковал Бульбу, разорвав перемирие с ним в конце января. Примерно в феврале на Полесье и Волыни уже заметны отряды ОУН(б), которые давят на Бульбу. Т.е. Ковпак должен был встретиться с отрядами Бульбы уже после того как Медведев атаковал Бульбу, где-то в феврале. Бульба про эту встречу, вроде, не пишет (уточнить). И про иные контакты с Ковпаком - также. Встреча Ковпака с "отрядами" Круком - тоже интересно. При этих встречах Ковпак имел при себе Бегму, т.е. политические проблемы Бульбы и Крука с Медведевым могли быть решены мгновенно. Бегма был уполномочен на организацию партизанского движения на местах самой "партией" и мог вывести Бульбу, а также Крука из-под удара НКВД, если бы те пожелали. Но те решили воевать против Ковпака.

Атаки созданной ОУН(б) в феврале-марте 43г. УПА соединения Ковпака - это прямое противодействие выполнению соединением боевого задания стартегического значения в момент, когда обострилась военная ситуация для немцев на восточной Украине и под Ржевом. В принципе, это боевые действия абсолютно в пользу немцев, причем на стратегическом уровне, влияющем на ход боевых действий в долгосрочной перспективе на самом фронте.

Ничего себе начало реальных боевых действий УПА в начале 42г.: атака советских партизан и сочувствовавших им и АК поляков на Волыни, а также - соединения Ковпака, шедшего уничтожать нефтепромыслы под Дрогобычем.

"Колпак ішов на Карпати, щоб знищити нафтові споруди в Дрогобицькому басейні, що були головною базою постачання плинного палива для східнього фронту. Вирушивши з Полісся в силі 2600 чоловік, обійшов північною стороною Рівне і через Дубенщину вийшов у Суражський ліс і та від Шумська до Борщовецького лісу. З Борщівки він пішов на Галичину, в Збаражі випустив єврейське гетто та подався у напрямку Тернополя. По дорозі нищив залізниці, мости, німецькі залоги і українську поліцію. Так дійшов він аж до Карпат. Завдання цілком не виконав, але кілька нафтових шибів спалив. Дальша їхня ціль була Словаччина, але німці зібрали сили і оточили його в горах. Колпак знищив важку зброю і, прорвавшись з великими втратами, маленькими групками почав пробиватись назад на Полісся.

Під час маршу в одну й другу сторону найбільш дошкуляли йому німецькі літаки й українські партизани. Група Колпака була дуже добре озброєна і забезпечена бойовим матеріялом. Мала крім гарматок і мінометів зенітні кулемети. Деякі його малі групи верталися ще в жовтні 1943 року. З того відділу 60 осіб у селі Садки, Шумського району, приєднались до УПА.

Переходячи через наш терен, Колпак залишив був у Суражському лісі малий відділ під командою Бегми. Це був мостовий причілок совєтських партизанів у Західній Україні. Він був потрібний, як переходовий пункт для відступаючих відділів. Одначе, ще того ж місяця (у липні) відділ Бегми був розбитий відділами УПА.

Під час свого рейду, Колпак зустрічався з відділами Бульби і Крука (переговорював у селі Лубенський Майдан з командиром Голубенком), висовував ті ж самі пропозиції: щоб українські партизани його пустили, трималися невтралітету. Але ніхто на це не погодився. Цивільне населення в Західній Україні без винятку ставилось до нього вороже. "


Значит, костяк СБ Лебедь составил из выпускников немецкой полицейской школы в Закопаном аж 39-40-го года обучения. Разве она была тогда полицейская? Вроде ж, абвер...

И концлагерь сразу создал. Забавно, хоть и трагично: концлагерь уже в самом начале существования УПА. Хм.

"Служба безпеки була зорганізована па німецький зразок. Більшість командирів СБ-це колишні курсанти з німецької поліційної школи в Закопаному (з років 1939-40). Ними були переважно галичани.
Для стрільців, що дезертирували або провинилися, були створені карні сотні, а навіть па Поліссі був карний табір - кентавр, як його звали. Він знаходився в околиці В. Стидиня. Комендантом кентавра був Дорощук."

Как раз под весну бойцы украинского батальона, которых вывели из-под Лепеля в основном и потянулись в УПА, Шухевича включая.
В начале февраля 43г. стало известно о кпаитуляции немцев в Сталинграде и быстром их бегстве с северного кавказа и Юга России - части восточка Украины.

***
ПО КАМЕНЯХ ДІЙСНОСТИ

Ніколи не забуду тих блідих півдитячих облич, що їх я бачив на переходовому пункті ОУН в Зальцбургу, 1947 р. Це були вояки геройської УПА, що щойно вийшли з місця свого недавнього інтернування, їхні очі, що горіли неспокійним вогнем, говорили більше, як напівзамкнуті уста.

Довкола партійна пропаганда підіймала хмари пороху на тему "організованих рейдів УПА на Захід". А очі бійців, що прорвалися з ворожого кільця, говорили про пережиту трагедію, про пройдені труди, про нерівні й незчисленні бої, про війну всього українського народу, що змагається проти величезної поліційно-військової машини кремлівської бестії, яка окупувала нашу незламну Батьківщину.

Мимоволі насувається ряд питань:

В пориві революційного захоплення, чи рятуючи себе - пішли вони в ряди УПА? Свідомо, чи випадково, ступили вони на шлях бою, де стоїть один проти тисячі? Наївна романтика, жадоба слави, чи бажання змірятися з московським молохом, повели їх на нерівні змагання? Чи шукали помсти за кров братів, чи прагнули здійснити ідеали свободи й державної незалежности української нації?

Різні були причини в кожного, як різні шляхи, що поклав їх Господь перед народами та одиницями. Але які причини переважали?

А самі змагання УПА? Хто ж справді їх організував і провадив? Є це заслуга поодиноких людей чи середовищ, а чи еманація найкращих сил усього народу?

А умови боротьби? Чи ведеться вона танками й літаками, технікою натискання на ґудзик, чи рішає в ній вояцький труд, певна рука й бистре око та підтримка народніх мас? Чи є це - нехай і трагічний - порив до самооборони народу перед винищуванням, чи снобістично авантурницькі демонстрації, як дехто хоче твердити ще и сьогодні?

Що це таке взагалі збройна визвольна боротьба засобами партизанської армії? Звідки береться зброя, вояки, командири? Який ідеологічний профіль вояцтва? Що воно думає, чим живе? За що наставляє груди? Чого шукає? Чи вважає партизанку за вихід з положення, чи шукає й інших шляхів до здійснення державницьких ідеалів?

Ця безліч питань хвилює кожного з нас і сьогодні. Але історія українських визвольних змагань неподільна і безперервна. В ній не може ніхто відділити сучасного від минулого, бо вона рине суцільним потоком, де все випливає з попереднього.

Всі вище поставлені питання торкаються також і минулого періоду збройної боротьби проти німецького окупанта в роках 1942-1945.

Коли хтось хоче мати відповідь на поставлені вище питання і шукає книжки, що могла б йому змалювати цілість боротьби, дату повну картину її, що чекатиме ще довго, може й не діждеться ніколи.

Історик, що збере всі факти (якщо це взагалі коли-будь комусь буде можливе), не передасть всього з такою безпосередністю, щоб читач мав живу й непідроблену картину.

Для цього краще взяти факти не всі, але типові. Взяти живого чоловіка й від нього почути його переживання. Чоловіка - одного з тисяч, саме типового тим, що діяв, переживав, бився з ворогом і з самим собою та своїми думками. Це дасть картину, але під умовою, що розповідь цього чоловіка буде щира, без пози, без прикрас, без партійної чи якоїсь мети.

Саме книжка Курінного УПА, Макса, такою розповіддю є: без пози, без партійної мети, без літературних чи якихось інших прикрас. Це чисто особиста розповідь без претензій на історію кривавих років 1939-1944. В тому її вага і вартість.

Бо хто такий Макс, що став курінним УПА? - Це представник молодого покоління, що виросло на грунті, переораному Національною Революцією 1917 р. Представник покоління збудженого тією Революцією, покоління, що підсвідомo відчувало своє покликання довершити батьками недовершене. Це юнак, що власним великим зусиллям закінчивши середню школу, шукає свого майбутнього. Читав багато, але в умовах окупаційної дійсности ні школа, ні несистематичне читання не оформило його світогляду.

Він мав тільки світовідчування, співзвучне з нашою жорстокою добою.

Не попав у ряди жодної політичної організації, але непомильний зов крови кличе його пригод взагалі й до боротьби за визволення свого поневоленого народу. Він не кермований ніким і нічим, жодною ідеологією і жодною доктриною. Але його, як і тисячі інших, жене жадоба пригод, слави й боротьби за високі ідеали - може неоформлені, але відчуті непомильним національним інстинктом.

Разом зі своїм товаришем і побратимом, може трохи по-дітвацьки, вирушає 1939 року в незнане. Патріотизм чи шукання пригод - як відрізнити одне від одного в цих двох гарячих юнаків?

А хіба не в шуканні пригод збудована ціла бритійська імперія? Хіба будували її лише державні мужі, свідомі завдань і цілей? Як відділити їх зусилля в цій побудові від зусиль купців, моряків, подорожників, авантурників, чи піратів? Вони пускались у невідоме часто без мети, а в результаті застромлювали бритійський прапор на нових землях.

Так вирушили в дорогу Макс і Литвин з не зовсім ясно окресленими перспективами, але з великими бажаннями й надіями. Один з них скінчив свою мандрівку під березовим хрестом козацької могили, а другий ще не скінчив і досі. Але від мрії, задля якої залишив Антонівці й батьківську хату, не відійшов.

Злети і упадки, мрії і розчарування, наступи й відступи разом з тими, що його провадять, але знову встає і знов іде до раз визначеної мети. Одне в книжці незмінне: автор ступає на різні дороги, але мета залишається та сама.

І в безпосередній формі, без літературних стилізацій, в простих словах - перед нами розгортається Максове шукання, а з тим і тисячі Максів, що йдуть до тієї ж мети: до паради-перемоги на Софійській Площі в Золотоверхому Києві.

Табори біженців, Стараховиці, легіони, підпілля, авантура на Поліссі, врешті партизанка - все шукання шляху на ту ж Софійську Площу. Автор признається що був наївним, помилявся. Признається, коли злякався, коли тряслись коліна, але він не збочував зі шляху, не продавав свого сумління, де б він не був. Все робить у найкращій вірі, без задніх думок. Навіть, коли давав наказ стріляти в загін "бульбівців", (у ньому був і автор цих рядків), то вірив, що поступає так, як в даний момент поступати повинен.

Олег Жданович