Юрий Гуралюк (guralyuk) wrote,
Юрий Гуралюк
guralyuk

38. 1942 год на Волыни: Шухевич со своими полицаями сорвал союз партизан, местной УПА и АК

Пересмотрел все материалы Центру досліджень визвольного руху, которые есть на их сайте.


Почти молчат про 1942 год. Но кое-что нашлось и очень интересное (http://www.cdvr.org.ua/zbirnyk7/zbirnyk_7.pdf), хотя и косвенно касающееся Шухевича и его полицаев. Пытаюсь понять, что за линию вел абвер. А это явно, уже видно, был именно абвер в 42-м году относительно использования Шухевича и его бойцов. Значит, отправное: батальон состоял только из бойцов Нахтигаля и Ролланда, получал качественную антипартизанскую практику, его офицеры и, вероятно, бойцы постоянно в течение всего 42-го года направлялись с заданиями "в Украину на Волынь" с полного ведома немецкого командования. в Октябре 1942 года батальон правдами и неправдами вырвался из Беларуси и оказался вскоре в основном на Волыни и Полесье, составив костяк УПА, подчинив себе ранее созданную местную УПА волынян-полешуков.

Предположение у меня пока остается прежним: абвер из 201-го батальона готовил кадры для антипартизанской борьбы на Волыни. Основной задачей был разгром советских партизан и антинемецких местных националистических группировок, создавших УПА в начале 42-го года. А также - польской АК. К концу 42-го года сиутация на Волыни обострилась: все виды антинацистского партизанского движеня окрепли, УПА Боровця заключила соглашение о нейтралитете с советскими партизанами, теоретически было возможно такое же соглашение с АК, что создавало предпосылки к формированию на Волыни и Полесье объединенной антинацистской партизанской коалиции. Во всяком случае способствовало просто общему росту партизанского движения. С другой стороны, внутри ОУН (б) нарастало недовольство пронацистской политической линией и уже начала выделяться группировка, готовая самостоятельно начать партизанскую войну против нацистов, возможно, в союзе с советскими партизанами или при обоюдном нейтралитете с ними, как у УПА бульбашей.

Ключевой месяц - сентябрь 1942 г.: в августе УПА бульбашей открыто атаковала собственно немцев на ст.Шепетовка и начала переговоры о нейтралитете или союзе с советскими партизанами (закончились в "жовтне" нейтралитетом), по итогам чего в ноябре Боровець (глава бульбашей) отказался от предложения немцев о сотрудничестве, в сентябре же один из лидеров ОУН (б) С.Качинский открыто выступил за сотрудничество с совесткими партизанами против нацистов и за развертывание антинацистской вооруженной борьбы, нацисты в сентябре по белорусскому образцу демонстративно уничтожили очень большую деревню на Волыни, чтобы запугать местное население (Костомлоты) на предмет сотрудничества с партизанами.

Именно после этого или примерно одновременно с этим полицаи 201-го батальон бросили свои "лесные крепости" и собрались в городке Лепель, укрепившись там от партизан. И тогда же отказались от продолжения контракта на борьбу с партизанами в Беларуси. И вскоре оказались на Волыни, разрушив и нейтралитет УПА относительно советских партизан и возможность самого союза партизан, УПА и АК против нацистов. Ага, еще важно, что после этого нацисты быстро ликвидировали значительную часть агентурной сети ОУН вне Волыни, особенно в Европе.

Нет, косвенно все говорит в пользу версии, что полицев 201-го батальона и самого Шухевича перебрасывали на Вролынь для борьбы с постанческим движением. Просто, как всегда бывает, на войнах с приключениями и неожиданностями.

***

Бандеровцы понимают, что надо начинать вооруженную побрьбу против немцев, но не хотят победы СССР в войне, поэтому этой войны не нацчинают, а если и думают о ней, то о такой форме, которая бы не мешала немцам на фронте

(Найпершою проблемою при виборі моделі поведінки для
українських національних сил у 1942 р. став пошук формули опти_
мального поєднання опору брутальній окупаційній політиці Німеч_
чини та її сателітів із потребою не надто зашкодити боротьбі
Вермахту на східному фронті. Лідери всіх українських рухів абсо_
лютно чітко розуміли, що закривати очі на німецькі злочини сто_
совно українського народу вони не мають права, але, з іншого боку –
свободу їхніх антинімецьких дій паралізувала сама лише думка про
реставрацію в Україні сталінсько_більшовицького режиму.
Власне ця, на перший погляд, «патова» ситуація змусила актив_
них українських політичних гравців намагатися застосовувати
таку модель протидії німецьким окупаційним властям, яка б не
шкодила безпосередньо інтересам фронту. Однак тактика її
реалізації у різних політичних сил була різною.)


Между тем именно в 42 году

"Напруження всіх сил гітлерівського Райху та його союзників в
останній переможний для Вермахту 1942 р. призвело до того, що
експлуатація захоплених європейських територій Європи істотно
посилилась, а окупаційний режим у Центральній і Східній частинах
європейського континенту став особливо брутальним.
Протягом 1942 р. окупаційний апарат зумів «викачати» з
України левову частку сільськогосподарської продукції, яка забез_
печила Німеччину хлібом на 80%, м’ясом – на 83% та жирами – на
74%1. Наслідок – голод у всіх великих українських містах і багатьох
селах не лише райхскомісаріату України, але й у гірських районах
дистрикту Галичини2.

Протягом 1942 р. нацисти ліквідували майже всі єврейські ґетто
на території України, відверто продемонструвавши цим місцевому
населенню, яка доля в майбутньому чекає і на слов’ян – мешканців
краю.

У 1942 р. небаченого розмаху набула кампанія з насильного виве_
зення українського населення на роботу до Райху. Якщо поперед_
нього року на виїзд до Німеччини намагалися загітувати добро_
вольців, то від 1942 навіть про видиму добровільність уже не йшлося3."

"Партизанщини ж боялися
ще й через те, що організація на початку 1942 р. не була достатньо
готовою до підпільної збройної боротьби, їй потрібно було виграти час,
щоб у відносному спокої підготувати кадри й матеріально_технічну
базу для повстання. Натомість нескоординовані партизанські виступи
лише потягли б за собою великі втрати, посилення терору й небезпеку
того, що цей партизанський рух очолять більшовики."

"Оцінюючи ті події, їхній учасник, референт Служби безпеки
ОУН(б) на ПЗУЗ В. Макар – «Безрідний» у листі до брата відзначав:
«Повстанчу акцію на північно_західних і частково східних теренах
ми мусили почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно.
Мусили ми це зробити з двох причин. Перша: терен виривався нам з
рук. З одної сторони почали множитися отаманчики, як Бульба_
Боровець, а з другої сторони – червона партизанка почала заливати
терен. Отже коли б ми були не почали повстанчої акції, то не мали б, що
робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота
почала масово винищувати села. Хотіли приневолити населення до
здавання контингентів (продналоги) і контингентів робочої сили в
Німеччину. Отже в тій цілі вибирали одно село в окрузі чи районі, яке
нищили дощенту. Всіх людей вистрілювали, а забудування палили. У
зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас.
Почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Буль_
би і т. п. Отже ми мусили організаційно охопити тих людей в лісі. – Оце
дві засадничі причини нашої повстанчої акції. Є ще і третя,
морального характеру. Почулись голоси: “Де ж той провід? Чому не
дає зарядження бити німців?” і т. п. Тепер ми тим балакунам заткнули
роти, а революцію усуспільнили»36. Як бачимо, історичні обставини
«підштовхнули» бандерівську ОУН на дорогу партизанської бо_
ротьби, змусивши її перейти до масштабних партизанських акцій.

Відтак, перед оунівцями поставало питання: якщо не починати
партизанської війни проти німців зараз, то коли? Тоді, як вони вивіль_
нять з фронту свої дивізії і розчавлять будь_який спротив? Можна
припустити, що саме під впливом обставин, котрі, на переконання
багатьох, віщували ситуацію, за якої українські націоналісти могли б
опинитися сам на сам у боротьбі з нацистами, у вересні 1942 р. один із
лідерів ОУН(б) на Волині С. Качинський заявив: «Українські націо_
налісти мусять тепер знову більше орієнтуватися на Радянську
Росію і всіма засобами їй допомагати, бо від німців українському на_
роду очікувати нема чого. Після закінчення війни з українцями все
одно будуть поводитися як із рабами, оскільки кожен німецький сол_
отамана Тараса Бульби_Боровця з представником радянських
партизанів підполковником О. Лукіним, які з перервами тривали
від 16 вересня до 28 жовтня 1942 р. й завершилися домовленістю про
взаємний нейтралітет42.

Переговори між червоними партизанами й бульбівцями не могли
не насторожити окупаційну адміністрацію. Пробуючи переманити
амбітного отамана на свій бік, керівництво німецької поліції безпеки та
СД на Волині й Поділлі у листопаді 1942 р. запропонувало йому
перейти на німецьку службу, однак ці перемовини завершилися в
грудні 1942 р. відмовою Т. Боровця від співпраці43.

Активізація протягом літа й осені 1942 р. радянських і поль_
ських партизанів особливо насторожила оунівців. Намагання
поляків і більшовиків розгорнути партизанську війну на території
України вони розглядали як спробу підірвати життєві сили
українського народу. Зокрема, у листівці за вересень 1942 р.
«Партизанська боротьба і наша точка зору на неї» бандерівський
провід наголошував:

«Партизанська боротьба поляків чи більшовиків не мала би нас
цікавити, і вони могли б вести її відповідно до власних сил, якщо б її
вістря не було скероване проти нас. Сталін і Сікорський бажали б
одним пострілом вбити двох зайців: зашкодити німцям і німецькими
руками бити українців.

Українці ж не брали і не беруть жодної участі у партизанській
боротьбі. […] Німці знають фактичне становище, однак вони викори_
стовують більшовицьку партизанську боротьбу, щоб при цій нагоді
знищити також і нас. […] Ми мусимо берегти свої сили, бо віримо, що
на кінцевій стадії війна принесе нам можливість боротьби і
побудови власної Української держави. Не партизанська боротьба
сотень чи тисяч, а національна визвольна революція мільйонної
української маси є нашим шляхом»44.

Листівки з аналогічним змістом ОУН(б) поширювала навіть у
жовтні 1942 р., коли на Волині та Поліссі вже діяли перші великі
партизанські з’єднання бандерівців.

Протягом цього ж періоду значно активізувалися прихильники
отамана Боровця, який контактував і з представниками уенерів_
ського табору, і з мельниківцями. На березень 1942 р. навколо
отамана зібралося близько 700 колишніх бійців його «Поліської
Січі», які стали ядром Української Повстанської Армії Т. Боров_
ця37. Фактично, попри заборону з боку керівництва УНР (від чийого
імені намагався діяти Боровець) «шкодити» німцям, поки вони
ведуть боротьбу на Сході38, отаман узявся до проведення анти_
німецьких акцій на Волині й Поліссі, скерувавши їх винятково проти
окупаційної адміністрації, але в жодному разі не проти Вермахту.

Така ситуація тривала до серпня 1942 р. 15 серпня Т. Боровець
звернувся з листом_попередженням до райхскомісара України
Е. Коха, вимагаючи припинити жахливі знущання над українським
населенням. Однак, не дочекавшись позитивної відповіді, його
загони 19 серпня 1942 р. зробили показовий напад на залізничну
станцію в Шепетівці, який мав продемонструвати силу підпілля і його
серйозні наміри у справі протистояння гітлерівцям39.

Важливо підкреслити, що весна–літо 1942 р. стали також мо_
ментом оформлення організаційних структур радянських парти_
занів на території України (у травні створено Центральний, а в
червні – Український штаби партизанського руху, 20 червня на
Волині десантовано диверсійно_партизанську групу НКВД пол_
ковника Дмитра Медвєдєва)40 й активізації польського підпілля41,
яке від 14 лютого 1942 р. починає реорганізовуватися в партизан_
ську Армію крайову. Отож, на початку осені 1942 р. лісисті
території Волині й Полісся стали місцем конкурентної боротьби
чотирьох підпільницько_партизанських рухів: бульбівського,
бандерівського, радянського та польського."

Tags: Украинские коллаборанты
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments