Юрий Гуралюк (guralyuk) wrote,
Юрий Гуралюк
guralyuk

139. Воспоминания Бульбы. Лето осень 32г. - переговоры или просто контакты с поляками. Медведев

Какой Бульба был дипломатически активный... То естьлетом 42г. он одноврменно развернул военную активностьв пользу Красной армии, но без соглашения с нею, просто демонстрируя свой потенциал, который тогда был. Переговоры с ГРУ он начал только сентябре и тянул до ноября, пока не заключил с ГРУ всего лишь "перемирие".

Одновременно, в течение осени он вел переговоры с немцами на уровне главы СД Волыни и одолии (очень высокий чин). С немцами он тоже по сути заключил перемирие. Правда, без фиксации на бумаге и не такое последовательное, как с ГРУ (советскими партизанами).

Одновременно с лета и до зимы 42-43гг. он вел поиски контактов с поляками, с Армией Крайовой и какие-то контакты завязал. Со все той же целью - заключить союз. Эти контакты в конеченом счете попали под контроль главы отряда ГРУ близ Ровно Медведева, который вел самого связного, через которого Бульба выходил на поляков и когда посчитал нужным Медведев связного убрал.

В принципе, в самой этой активности ничего негативного нет. Все действующие силы в это время вели между собой переговоры с теми же целями. Странно в этой всей дипломатии лишь столь высокая немецкая линия. Но и это терпимо. До конца непонятно еще, кого реально представлял на переговрах глава СД Пац и какую линию вел.

Действительно странно, даже абсурдно решение, которое по итогам своей дипломатической активности принял Бульба: нейтралитет со всеми. Может быть, с точки зрения крестьянской самообороны и кресттьянского мышления эта линия и кажется самой логчиной - отсидеться, пока паны себе чубы крутят, но в условиях тотальной идеологической войны инертность оказалась смерьельной. Раз Бульба не пошел на союз с советскими партизанами, они сделали ставку на поляков на Полесье и Волыни и на свои рейдовые крупные соединения. Все таки очень похоже, что бульба поплатился разрывом перемирия именно за попытку выстроить союз с АК против совестких партизан в ситуации, когда они уже успели начать делать ставку на поляков.

Кстати, в этом свете украино-польская резня на Волыни и всей Западной Украине с 43-го года начиная выглядит совсем просто: поляки составляли опору антинемецкому сопротивению как для советских партизан так и для АК. Та резня, которую УПА (Шухевича) развернула против поляков под предлогом ответа на действия АК против украинцев на деле била и по социальной базе советских партизан. А советские партизаны были для немцев куда опаснее АК, ибо действовали в контексте действий армии на фронтах и были гораздо сильнее АК.


Тарас Бульба-Боровець

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА
БОРОТЬБА ПРОТИ ГІТЛЕРА (1942-1944)
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
СПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ: УПА — ПОЛЬСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:
— припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів,
— нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів,
— нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).
Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський. Я знав Б. Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був ґраніт, де наша спілка виорендувала грунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянка Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва „визволила" Західню Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан, як „буржуй", пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт з нашою організацією. Коли у вересні 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху спротиву проти комуни.
Контакт мав бути встановлений через Рівне, де у Ходоровського було особисте знайомство з одним керівним членом польської підпільної організації, Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових відділів до Рівного, де за посередництвом Камінського, пробував пов'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе, всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими „зрадниками Польщі" не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА „бандою", яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі.
Таке дивне ставлення справи в зовсім новій міжнародній ситуації нас дуже дивувало, а Б. Ходоровський був дуже розчарований такою поставою своїх земляків, його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін.
У березні 1943 року, по смерті Ходоровського, Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію переговорювати з польською стороною. Цим разом за посередника був польський ксьондз з польського села Степанська Гута Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали всіх українців „бандитами" і ні на які переговори не давали згоди. Всі вони були загіпнотизовані „союзом" Сікорського з Сталіном. Чули, що в СССР, на підставі договору „Сталін-Сікорський", оголошена загальна амнестія для всіх цивільних і військових поляків та що там організується нова польська армія під командуванням генерала Ан-дерса. Всі вони вірили, що спільними силами західніх союзників та СССР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіяльних анексій. Щоб не загострювати своїх „союзних" відносин з Росією, поляки, замість співпраці, всюди всіма силами поборювали український та білоруський визвольний рух, як ворогів Росії і Польщі. Стара концепція „рівноваги сил".
По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок з вищою освітою працювали в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям спротиву. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Вислою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах большевицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах большевики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.
Тісна совєтсько-польська співпраця в німецькому запіллі була загально відома ще весною 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли большевики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізовувати в свої партизанські відділи поляків, які разом з росіянами одверто почали воювати всіма засобами проти нас. У польських селах большевицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, всі люди в подібних ситуаціях. Поляки все це робили з ентузіязмом, бо СССР воював проти окупанта Польщі — Гітлера. Що буде завтра — ніхто з поляків не думав. Треба припускати, що й польський уряд в Лондоні мало думав про це, бо всі ці люди діяли у згоді з його директивами.
Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам.
Ми не бачили жодної користи з тої програми для України, бо ми ясно усвідомлювали, що вона означає море крови для української нації на користь міжнароднього марксо-большевицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може і їх власного), зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західніх союзників та СССР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західню Україну.
Це була фатальна помилка польського народу та його екзильного уряду в Лондоні, їх політика не довела до жодних позитивних наслідків „імперіяльного маштабу", а довела свою націю до становища совєтського сателіта і замість приятелів, наробила і далі робить собі ворогів серед своїх сусідніх націй. Докладні дані про наведену совєтсько-польську співпрацю та її наслідки, правдоподібно, суворо зберігаються у сейфах секретної служби СССР. її наслідки ми бачили вчора і бачимо сьогодні. Совєтська мемуаристика хоч до деякої міри освітлює певні аспекти цієї справи. Комуністичний полковник Медвєдєв, зрадник білоруського народу, пише про українців після невдалих переговорів так:
„Оповідаючи про всі лихоліття, дідусь дуже часто згадує про „гайдамаків".
— Що це за „гайдамаківці", хто вони такі? — запитали ми.
— Хіба ж ви не знаєте — здивувався голова колгоспу. Це продажники, головорізи. Ох, люті ж собаки! Та ось поглядіть на їх газети. Вони самі пишуть, як продали душу Гітлерові.
„І дідусь приніс кілька примірників газети під назвою „Гайдамака". Я взяв у руки число газети. В очі кинулась така фраза: „Може охота погуляти — когось ограбити, здобути собі якусь особисту користь? Не перечимо ..." Бандити-гайдамаківці сердечно вислужувалися перед німецькими загарбниками. В нагороду за цю їх вірну службу їм дозволено грабувати. Наступила повна сваволя бандитам. Ось хто підтримує фашистський „новий лад". Але хоробрі в наскоках на мирне населення (тобто на своїх рідних батьків та матерів — Т.Б.) бандити падали в обморок, коли чули одне слово „партизан" (тобто — большевик"... („Это было под Ровно", ст. 20).
Як бачимо, характеристика, ніяк не відхиляється від генеральної лінії партії експлуататорів Кремля. Хто не з нами — той бандит і боягуз.
Про поляків той же Медвєдєв пише так:
„Хліб та сіль вам, дорогі гості!... Будьте ласкаві загосподаритися в нас, як дома. Ми вас нагодуємо та обігріємо. Ваш відділ ми добре знаємо і шануємо. Ви нас не скривдите і не дасьте нас скривдити німцям та бандитам (тобто українським партизанам). А коли вже й доведеться боротися з тими заклятими ворогами, то будемо боротися разом"... „Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно, Костопільської округи) ми жартома називали своєю „столицею". Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші „маяки" (тобто розвідувальні пункти). Наша „столиця" добре охоронялася. Кругом села були розставлені стійки. Разом з нашими бійцями на стійках стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих"... (Там же, ст. 46 і 47).
Характеристика, як бачимо, наскрізь „союзна". І коли за місяць туди нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то „хоробрий лицар" Медвєдєв, замість того, щоб обороняти свою „столицю", серед ночі, мов заєць, потихенько втік, а рано німці спалили всю „столицю" та перестріляли все її населення. Про ці факти Медвєдєв, звичайно, не згадує. Всі селяни з Бобровської Рудні були польськими патріотами, але згинули за комунізм та московську імперію. Якби Медвєдєву та іншим большевикам лежала на серці доля польського населення, то він міг примістити в цьому селі свій штаб, а решту сили — по інших селах. Це ще один доказ „союзної" опіки большевиків над поляками.
Щойно в 1950 році ми довідалися з спогадів Медвєдєва, чому всі спроби Броніслава Ходоровського нав'язати переговори поміж УПА та польськими підпільними організаціями, а особливо з організацією, в якій керівним членом був Ян Камінський, провалилися.
Ось що пише Медвєдєв:
„Кузнєцову пощастило познайомитись в Рівному з місцевим мешканцем польської національності, Яном Камінським. Камінський був членом польської підпільної організації. Але ця організація працювала в'яло, а Камінський рвався до більш активного діла. Він радо погодився співпрацювати з Кузнєцовим і скріпив своє слово присягою на письмі"... (Там же ст. 69).
Так виглядають причини, чому в 1943 році не осягнено так бажаного Головною Командою УПА українсько-польського порозуміння. Через вороже ставлення поляків до українців польсько-українські відносини ще більше загострювалися. Майже всі поляки пішли разом з большевиками проти українців. Наслідки цього були жахливі, але про це буде мова далі. Для УПА це означало 3-й відкритий фронт — польський.
Tags: Украинские коллаборанты
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments