Юрий Гуралюк (guralyuk) wrote,
Юрий Гуралюк
guralyuk

188. Советско-польский альянс на Волыни-Полесье в начале 43г. Антипольская "акция" УПА

Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1945
Володимир Трофимович
(конспектирую)

Отличный, хоть и идеологизированный обзор украино-польского противостояния на ЗУ. Отличная хроника полсько-украинской вражды на Волыни-Полесье-Закерзонье, действий немцев и советской стороны.

Значит, абсолютно конкретно в начале 43г. советские партизанские отряды на Волыни делали ставку на польское население. Спецотряд Медведева базировался в польском селе и агентура состояла в оч. значительной степени из поляков. Спецотряд Прокопюка базировался в польском селе, даже бывшей колонии (с ума сойти, если это так: почему-то недепортированные перед войной в Сибирь колонисты-осадники стали базой советских партизан и подчиняясь Прокопюку прекратили набеги на украинские села), Хрущов требует у Бегмы набирать формирвоать отряды из поляков и т.д.

***

------------------------------------
Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1945

Володимир Трофимович

Питання ролі Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті в роки Другої світової війни залишається малодослідженим. У вітчизняній і зарубіжній історіографіях практично немає жодної цілісної праці, спеціально присвяченої його вивченню. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і роздмухували міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, причому в такому випадку дії останніх неодмінно повинні були викликати різке загострення і без того напружених українсько-польських відносин.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміґрацією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон.

У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику III Райху до інтересів своїх визвольних змагань. Провід ОУН у “Меморандумі”, переданому у серпні 1941 p. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так схарактеризував сенс цієї політики: “Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким Райхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Райх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави. Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною”. Аналізуючи цю позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Джон Армстронґ писав: “Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Европі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна”1. Тому ініціатор такої війни, Німеччина, ставала природним союзником ОУН.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Поряд з членами ОУН, що проживали на території Райху, нацистські спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні, добилися їх звільнення, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку2.

У 1939 p. представники відомства адмірала Вільгельма Канаріса зважились на формування Українського легіону, вишкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Як згадував член ОУН Роман Крохмалюк, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, які проживали в еміґрації у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 p. У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли для подальшого вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого – “Військові відділи націоналістів” (ВВН) – здійснювався у глибокій таємниці. Німці були зацікавлені в його існуванні: він мав би значне пропагандивне значення у польській кампанії. У свою чергу українські націоналісти отримали шанс взяти участь у реальних бойових діях. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО оунівця полковника Романа Сушка. У націоналістичній літературі прийнято перебільшувати чисельність і значення Легіону. За одними даними, він налічував 600, а за іншими, більш вірогідними, – 200 осіб3.

Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Факти свідчать, що вона обмірковувала найвагоміші докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії і внутрішньополітичному підриву польської держави.

Блискавичність і “обґрунтованість” воєнної кампанії, як сподівалися гітлерівці, дадуть можливість поставити західні держави перед здійсненим фактом. При цьому ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт з Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Про це свідчила довірча розмова радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Петера Клейста з журналістом 2 травня 1939 p. “У даний час ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі. З Волошиним і Реваєм досягнуто домовленості про те, щоб у рамках Угорської держави надати широку автономію Карпатській Україні. Цим самим ми знову завоювали б довір’я українських мас у Східній Галичині і зміцнили б послаблену здатність українців до боротьби. Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, – говорив Клейст, – бо останні події [мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині – В. Т.] аж ніяк не похитнули їх відданости Берліну. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військової справи загони січовиків. Між Берліном і Львовом встановлено такий тісний прямий контакт, що можна не сумніватися у масовому повстанні українців. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах”4.

Напередодні нападу на Польщу німецьке командування звернулося до Андрія Мельника, який очолив провід українських націоналістів після загибелі Євгена Коновальця від рук більшовицького аґента 23 травня 1938 p., з пропозицією організувати повстання в Галичині, що відтягло б від польсько-німецького кордону певну кількість військ і полегшило б просування гітлерівської армії вглиб Польщі. Натомість Мельникові було обіцяно визнання Української держави з боку 3-го Райху.

Наприкінці серпня 1939 p. Мельник зустрівся у Відні з шефом абверу. На цій зустрічі обговорювалися питання майбутнього повстання в Галичині. Канаріс, однак, дав Мельникові фальшиву інформацію: мовляв, після завоювання Польщі частини, компактно заселені німцями, відійдуть до Великої Німеччини, етнічні польські землі перетворяться на сателітарну державу, а з українських земель буде створено Західно-Українську державу – сателітарне утворення під протекторатом Німеччини5.

Однак від масового повстання Мельник відмовився, вимагаючи від Берліна додаткових гарантій. Крім того, є свідчення, що митрополит Андрей Шептицький надіслав йому інформацію про зміст пакту Молотова-Ріббентропа. У листі до Гітлера Мельник писав, що не може дати згоди на повстання ОУН у тилах польської армії, оскільки не бачить, в ім’я чого це мало статися. Найперше, німецький уряд мусить офіційно визначити становлення до України, і тоді, залежно від цього, можна розглядати німецькі пропозиції щодо участи ОУН у війні Німеччини з Польщею і повстання в тилах польської армії6.

Після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад вермахт прийняв рішення розглядати Український легіон як “підрозділ суто оборонного характеру в рамках військової частини, що дислокувалася у Словаччині” і перетворив його в “робочу службу”7.

З початку німецько-польської війни “Військові відділи націоналістів” були прикріплені до 14-ї армії генерала Ліста з Групи армій “Південь”. Вони повинні були допомагати німцям у формуванні військової адміністрації, в охороні порядку, налагодженні контактів з населенням, однак на фронті не використовувались. Після вступу Червоної армії на західноукраїнські землі німці намагались перетворити Легіон у поліцейську службу на українській території на захід від радянсько-німецької демаркаційної лінії, що частково було реалізовано. Незабаром загін було розпущено8.

Слід зазначити, що наприкінці серпня – на початку вересня 1939 p. безпосередньо в Галичині виконуючий обов’язки крайового провідника ОУН Володимир Тимчій-Лопатинський дістав вказівку від Проводу українських націоналістів (ПУН) готуватися до тривалої партизанської війни. Проте загони партизан так і не було сформовано через брак зброї, амуніції та медикаментів. Разом з тим, всупереч рішенню ПУН, у деяких місцевостях Галичини відбулися стихійні й малочисельні повстання, інспіровані місцевими осередками ОУН. Проте повстання, бажаного для Німеччини, не відбулося: можна говорити лише про епізодичні заворушення, які не відіграли істотної ролі у німецько-польській війні 1939 p.9

Приєднавши безпосередньо до Райху деякі польські райони на півночі і північному заході загальною площею приблизно 90 тис. км2 з 10 млн. мешканців, на решті центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 p. Гітлер утворив Генеральну губернію – різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генеральним губернатором, що безпосередньо підлягав фюреру. Туди входило також приблизно 15 тис. км2 української етнографічної території (уздовж радянсько-польського кордону), де проживало понад 500 тис. українців.

Одним з важливих завдань гітлерівського керівництва було створення противаги в національній політиці у Генеральній губернії, базованої на старих і нових українсько-польських суперечностях. Окупантам було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Вони дозволили українцям перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини, створювали для них кращі умови шкільництва10.

За домовленістю з німцями ОУН скерувала своїх людей для навчання у вартівничі відділи “Веркшутцу” – систему військової охорони важливих об’єктів і “Арбайтдінсту” (службу праці) – напіввійськову формацію, після закінчення яких українці охороняли переходи через Карпати, виконували функції охорони у німецьких в’язницях та інші послуги11.

Після нападу на СРСР, прагнучи завоювати на сході життєвий простір і утвердити тут “новий порядок”, окупанти водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної армії з Західної України у містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 p. окупанти ліквідували цю ініціативу. Характерно, що у серпні в околицях Львова поширювалися підтримувані німцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши натомість німецькі. Тоді ж у Вирнянах Глинянського району поляки при потуранні німців також подерли українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка викололи очі12.

Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генеральний губернатор окупованої Польщі Ганс Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”13, заявив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 p.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”14. Пізніше, 5 червня 1942 p., він відверто заявив, що в інтересах німецької політики між поляками й українцями повинні підтримуватися напружені стосунки. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльности, й лише пізніше, як противагу самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польських націоналістів було допущено до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами”15.

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до Райху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки зростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіці випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”16. За даними Зиґмунта Маньковського, у люблінському окрузі було 25 відділів української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особливого складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 p. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній ґміні17.

Згідно із спогадами тодішнього жителя Грубешова Івана Фура, тутешня кримінальна поліція, що її очолював фольксдойч польського походження, до кінця 1942 p. була обсаджена виключно поляками. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді18. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалася до Райху.

Як зазначив Тадеуш Ольшанський, в українських колабораційних формаціях спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж, ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. Натомість поляки, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних аґентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів стосовно того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті19. Провина за задокументовані випадки масових убивств українського населення, на думку деяких істориків, майже повністю лежить на шуцманафтах, сформованих з поляків. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”20. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генеральної губернії, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характеру польської помсти”21.

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже 1942 p. підготували колонізацію українських земель. З цією метою було утворено переселенську комісію, яка отримала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення: польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами сербськими, бессарабськими і польськими.

Уже в листопаді 1942 p. почали переселяти українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 осіб), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. У січні 1943 p. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань22.



В предыдущих мемуарах в предыдущем посте (чтобы не забыть): Ковпак разбил в нач. 43г. в ходе Карпатского рейда охрану гетто в одном из городков и дал возможность евреям уйти в лес. По-моему, единственный случай за всю 2МВ, когда партизаны любых типов выйдя из лесу освободили гетто в городе полностью.

Всего в партизанских отрядах воевало на Волыни-Полесье 5-7 тысяч чел. Это очень заметный процент.

После войны в истребельных отрядах (в основном против УПА) на Волыни-Полесье поляки также составляли очень заметную долю.

В ноябре 42г. немцы усилили польско-украинское противостояние, начав депортацию украинцев из района Замостья, который отдавался для заселения немецким колонистам. Украинцы были переселены в районы со значительным польским населением. Это усилило межнациональное противостояние.

Парадоксально: в ноябре 42г. Шухевич со своим батальоном еще воевали против партизан под лепелем, с трудом, уже, правда выдерживая их натиск.

Конфликт СССР с правительством Сикорского вокруг Катыни немцы спровоцировали где-то в мае 43г. До того альянс советских партизан и поляков на Волыни-Полесье был доминирующей тенденцией. Первые военные акции УПА - против поляков - были акциями в основе направленным против советских партизан и их социальной базы среди местного населения.
Tags: Украинские коллаборанты
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 30 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →