nuclear

235.Сборник "Дружины украинских националистов. 1941-1942". Теодор Крочак - 5


Детали боев и бегства украинцев от партизан глазами бойца украинского батальона. Видимо, примерно, сержанта.

1. Начало октября 42г. После истории с прилетом фон Баха и распоряжением по полным полномочиям для Мохи. 2 сотни украинского батальона. рота немцев вермахт и 60 белорусских полицаев пробиваются к осажденному партизанами на протяжение 10 дней украинскому гарнизону в местечке У. Возможно, это Ушачи.

По сути сняли гарнизон самовольно. Read more...Collapse )
nuclear

234.Сборник "Дружины украинских националистов. 1941-1942". Теодор Крочак - 4


К 1.10.42 года партизаны усилились настолько,что возникла необходимость срочно подготовить новый план обороны самого Лепеля (центра украинской зоны ответственности и обычного места дислокации штаба аж всей 201й полицейской дивизии. Вокруг этого плана возник конфликт украинцев и немецкого ком.батальона. Украинцы "взбунтовались". Прилетевший самолетом к ним аж сам фон Бах (видимо, Бах-Залевский) поддержал немца. То есть украинцы считали, что Лепель перед партизанами обречен.

По воспоминаниям Крочака:Read more...Collapse )
nuclear

233.Сборник "Дружины украинских националистов. 1941-1942". Теодор Крочак-3


Не знать, так и поверишь романтичному тону и не заметишь "умолчаний". Украинцы, как минимум третьей роты, вселились в казармы латышского полицейского батальона (17го), который перед тем за месяц участвовал в уничтожении Лепельского гетто и убыл перед приездом украинцев в Житомир.

1. Украинский батальон прибыл в места постоянной дислокации под Лепелем 30.03.42. Может быть, официально даже 29.03.42. (стр.61) Read more...Collapse )
nuclear

232.Сборник "Дружины украинских националистов. 1941-1942". Побегущий про белорусский период-2


Ну и деятель... В одном абзаце: мы контролировали район ответственности полностью, охраняли командира полицейской дивизии и вместе с немцами штаб дивизии и - партизаны напали на штаб дивизии (охранной полицейской дивизии!) (стр.39)

Тем не менее, сделаем выжимку. Побегущий признает:

Read more...Collapse )
nuclear

231.Сборник "Дружины украинских националистов. 1941-1942". Побегущий про белорусский период-1


1. Все таки украинцы знали изначально, что едут воевать именно в Беларусь. (стр.20)

2. Украинский батальон отправили в Беларусь вместо латышского батальона, который как раз был отправлен в связи с прибытием украинцев воевать против партизан на Украину. (там же)

3. Батальон подчинялся не вермахту, а - некоему высшему полицейскому командованию. Отсюда конфликт комполка 201 полицейской дивизии Шредера, Read more...Collapse )
nuclear

30. Мемуары Побигущего про 201-й батальон. Главка о формировании этой полицайской части


"Наш меморандум

Німецьке командування стягнуло до кадри також і «Нахтіґаль», що ним командував сотник Роман Шухевич.

Я не бачив особисто дій цього куреня, але багато наслухався розповідей його старшин, підстаршин і вояків про бойові дії «Нахтіґалю». Спочатку цей курінь мав вишкільників-німців, а зв'язковим старшиною між куренем і німецьким командуванням був пор. Т. Оберлендер. Це використали після війни большевики й вели проти нього злосливу кампанію, намагаючись тим самим компромітувати ДУН.

Увійшовши до Львова в червні 1941 року, «Нахтіґаль» застав Read more...Collapse )

nuclear

29. Побегущий про бои с партизанами


Интересно: а ведь, получается, 201 полицейская дивизия воевала в "машеровскіх" местах - Россонский район и т.д. А не сталкивался ли Шухевич с Машеровым в 42 году?
Однако сколько теперь можно поднять материала с другой стороны про каждый из упомянутых эпизодов :) А сколько выскочит не упомянутых...

ДУН у боях з партизанами

Дуже великих боїв з партизанами не було.

Партизани, незвичайно рухливі, застосовували головно тактику засідок, несподіваних нападів і скорих рейдів, уникаючи великих боїв. Часто, заки наспіє вістка про напад большевицьких партизанів на якесь село, об'єкт чи щось інше й заки туди добереться наша частина (а дороги ж нікудишні), то за партизанами і слід пропав. Лише в декількох місцях тривали довші бої з великими партизанськими з'єднаннями, що намагалися нас окружити й розгромити.

Цікаво описує про бої ДУН з большевицькими партизанами хор. Т. Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 45-103).

Внаслідок незнання метод і тактики партизанської боротьби ми спочатку зазнавали втрат, чого не мусіло б бути, якщо б наше вояцтво було ознайомлене з методами й тактикою партизанської боротьби та вишколом до такої боротьби.

Read more...Collapse )

nuclear

28. Ура! Мемуары командира 201 батальона. Євген Побігущий. "Мозаїка моїх споминів"

Сходу видно, что он был просто ангел а полицейский батальон из наемников - агнцы. Впрочем, мемуары почти всегда такие. Тем не менее, ценной информации - немеренно.

На Білорусі

Білорусь показалася нам убогою країною з великими лісами над Березиною, де ще в березні були примерзлі мочари й трясовини. Небезпечно було проходити такими лісами та довелось не раз бродити по коліна у воді.

Перший наш постій був у якомусь дитинці, де жили діти-сироти. Вони голодували, а тому ми рішили зібрати від усіх вояків їхній приділ товщів і цукру й дати цим бідним дітям. Знайшовся на цілий Леґіон лише один вояк, що відмовився дати свій приділ, але після розмов зі своїм командиром погодився й віддав його.

Така була наша перша зустріч з Білоруссю. Білоруси загально поставились до нас дуже прихильно, а ми у свою чергу намагалися їм помагати в чому могли. Наприклад, одного разу сотник Роман Шухевич одержав наказ, щоб допомогти німецьким урядникам збирати т. зв. «контиґент» збіжжя від селян. Він рішуче відмовився від висилки своїх вояків, заявивши, що ми зголосилися добровольцями до боротьби з ворогом, а не забирати збіжжя від убогого білоруського населення, що жило на поганій неврожайній землі над Березиною.

У тому самому часі наші вояки дізналися, що десь недалеко є табір воєннополонених сов. вояків. Розшукавши цей табір, вони виявили в ньому 45 українців, котрі радо погодилися вступити до нашого Леґіону. Сотник Роман Шухевич опісля переговорював з командою цього табору й все виглядало гаразд. Проте, коли він відмовився допомагати німецьким урядникам стягати збіжжя, сотник Моха поробив заходи, щоб цих вояків-українців команда табору не звільнила і щоб вони не приєдналися до Леґіону.

З переїздом на Білорусь Леґіон одержав бойове завдання охороняти більші мости на ріках Березині та Двині, щоб їх не знищили большевицькі партизани. Це було головне завдання, і для того Леґіон був розміщений на просторі близько 50 кілометрів довжиною і приблизно 50 км шириною, а по містечках

На Білорусі. Зліва направо: пор. Павлик, пор. Омелян Герман-Орлик, хор. Лунь, майор Євген Побігущий, пор. Михайло Сидор, хор. Микола Левицький, чот. Карло Малий, цивільна особа Н.Н., пор. Юліян Ковальський і пор. Мих. Хом'як.
квартирували його чоти, що їхнім обов'язком теж було охороняти місцеву адміністрацію. Крім того, до обов'язків Леґіону належало постійне прочісування лісів від большевицьких партизанів. На таке прочісування (до речі, дуже небезпечне) треба було висилати не менше дві чоти (80 вояків), а це в свою чергу послаблювало наші станиці в містах, т. зв. «штіцпункти». Все-таки, незважаючи на різні труднощі, весь час, тобто від 22 березня до 31 грудня 1942 року, Леґіон повнив дбайливо й зразково свою військову службу так, що большевицькі партизани не змогли знищити ані одного більшого моста.

Найбільші труднощі виявлялися не так в охороні мостів чи прочісуванні лісів, як у постачанні харчів, зброї та потрібного вояцького виряду сотням і чотам, що стояли постоєм у згаданих «штіцпунктах», ми їх називали малими кріпостями. Постачання було весь час наражене на партизанську засідку, адже ж треба було їхати крізь великі ліси, ідеальні для засідки, а, крім тієї небезпеки, партизани весь час заміновували шляхи. Не диво, що такі транспортові поїздки були вельми небезпечні й вичерпували нервово наших вояків. Бо ж їдучи, вони знали, що кожної хвилини автомашина може наїхати на міну, зариту в дорозі! Це було куди гірше, ніж на фронті, де ворог діє лише спереду, а не з усіх сторін.

До згаданих обов'язків нашого Леґіону належав також дальший військовий вишкіл. Забирали наших старшин, підстаршин по кілька з кожної сотні й висилали їх на різні військові курси при дивізії. Великої користи з таких вишколів наші підстаршини чи старшини не мали. Ось що писав про це хор. Теодор Крочак у своїй щоденнику: «...Сьогодні відбулось закінчення школи. На закінчення прибув командир дивізії і ґарнізону ген. Якобі. З самого вишколу я особисто зовсім незадоволений, хоч мушу признати, що був на властивому рівні з добрими штабовими силами, одначе, після відбуття ще торішнього року підстаршинського вишколу, що його проводив наш майор Є. Побігущий, я тут нічого нового не довідався» (ДУН, стор. 63).

Кожна наша станиця, оця «кріпость», у якій звичайно перебувала одна чота, була постійно наражена на несподіваний напад партизанів. Наші вояки мусіли повнити стійку не лише на мостах, але й в своїй станиці, йти на стежі вздовж важних відтинків дороги в лісі, проводити більші прочісування терену, і обшуки сіл. Треба було часто наново перебудовувати чи поновно укріплювати станицю, обкладати приміщення грубим деревом. Не раз наші вояки тижнями не роздягалися в постійній службі, їм треба було теж охороняти власних командирів, коли ці їхали на відправи до вищої команди. Коли ж траплялися спільні більші бойові операції, тоді в станицях залишалось мінімальне число вояцтва, а це створювало небезпеку кожночасного нападу партизанів і знищення станиць. Треба сказати, що Леґіон зводив-таки завзяті бої з партизанами, бо восени 1942 року нам давали на поміч навіть батарею важких гармат.

Коли у фронтовій позиційній боротьбі ворог є завжди спереду і його видно, чи треба хоронитися від його обстрілу, то в умовинах партизанської боротьби ворог - партизани - є всюди, їх мало видно, після короткого бою вони зникають у лісах, щоб за годину-дві напасти знову на якийсь оборонний пункт. Така рухливість робить враження на незвиклого до такої бойової дії вояка, що начебто у ворога велика сила. На самому ділі, це можуть бути лише невеликі оперативні групи, що знають добре терен.

В Леґіоні були добрі й віддані вояки. Траплялися випадки, що після повернення з лікування воякам було приказано, щоб вони виздоровлювали і не квапились до своїх завдань. Так було, наприклад, з виздоровцем Прокоповим, якому я наказав бути при штабі й не йти довший час на ніяке бойове завдання, бо він довго лікував своє важке поранення, наїхавши на міну. За кілька днів після такої моєї поради, чи можна сказати наказу, Прокопів таки поїхав у бойове завдання (він був шофером) і згинув.

Одного разу я з командиром полку, до якого належав відтинок укріплень, провіряли стійки при мості. По обидвох боках ріки розкинулись горбки так близько, що добрий спортовець навіть камінням міг закидати стійкових і не потребував стріляти. Майор Шредер запитав ройового, що був комендантом цілої стійки, чи не замало в нього вояків. Я сподівався, що ройовий відповість, що рішуче замало. Адже ж їх було всього дев'ять. Але ройовий зовсім преспокійно відповів, що має доволі вояків для сповнення обов'язків. Опісля майор висловив мені признання, що Леґіон має таких вояків. Усе-таки після цього ми зміцнили обсаду таких стійок, головно охорону мостів.

Треба згадати ще, що наші вояки мали ще й різні додаткові завдання. Вони їздили як зв'язкові в Україну, на Волинь, вдержували зв'язки між чотами в суто українській справі. В таких випадках треба було заступати відсутніх вояків, а це знову ж таки викликало надобов'язкову службу інших вояків. Але ніхто не нарікав і не жалівся. Всі сповняли прикладно й зразково свої вояцькі обов'язки.

Підстаршини в Леґіоні були з різних земель України, з різних армій, проходили різний військовий вишкіл і мали різні політичні орієнтації. Але єднала їх одна спільна ціль - боротьба за волю України.

Згадую тут з великим пієтизмом сотника Романа Шухевича. Він був справді небуденним старшиною. Виконував не лише те, що належало до нього як заступника командира Леґіону і як сотенного першої сотні, але він був також і політичним керівником ДУН, він відповідав за організування Леґіону та готував його до майбутньої партизанської боротьби з окупантами. Був справжнім другом, не на словах, а на ділі. Багато про нього написано в книжці «Дружини Українських Націоналістів». Не вагався поїхати до лічниці, відвідати хворого вояка, хоч треба було їхати 200 кілометрів тереном, де на кожному кроці чаїлася небезпека, де кожної хвилини авто могло наїхати на міну. Одного разу це йому й трапилось, і чотирнадцять наших вояків були поранені, коли автомашина зірвалась на міні.

Вмів Шухевич підбадьорювати вояків навіть у надзвичайно складних обставинах і тим з'єднав собі велику популярність і пошану. Знав добре, де приховується хитрість німецьких партійців, як далеко можна з ними домовлятися, яка може бути їхня реакція на таку чи іншу нашу вимогу. Вмів передбачати розвиток подій. Після Першої світової війни, коли розпитували французького маршала Фоша, що було головною причиною його успішних воєнних операцій, він відповів: «команде се превуар» (командувати - передбачувати). Таку прикмету мав Шухевич, і це у великій мірі заважило позитивно в його дальшій вояцькій службі в славній УПА.

Піклувався він особливо також вояками й все турбувався, щоб вони мали що їсти та одержували все те, що їм як воякам прислуговувало. Були ж часи, що і їжі бракувало, бо не наспіло на час постачання. Одного разу стійковий застрелив вола, що ходив по полі, й м'ясо з того вола з'їли вояки зі сотні Шухевича, бо не було що їсти. Німці розвели велике слідство в тій справі. Діяла окрема комісія, яка досліджувала, як це сталось і чому застрелили вола. Шухевич одверто сказав членам комісії, що його вояки вбили вола і м'ясо з'їли, бо не мали що їсти та були голодні. Не їхня вина, що постачання не наспіло своєчасно. На тому дія цієї комісії закінчилася.

Перебравши ДУН, за мною вже були вісімнадцять років військової служби, проведеної головно у вишкільному секторі. Вишколював я рядове вояцтво, потім проводив вишкіл у підстаршинських і старшинських школах. За мною теж були дві війни - українсько-польська та українсько-російська (1918-1920 рр.) і польсько-німецька (1939), вправді, в цій другій я брав участь лише 17 днів, але вже командував батальйоном. Тепер я радів, що маю змогу вишколювати наших вояків - членів ДУН, оцієї невеличкої української військової одиниці, з якою ми в 1941 році пов'язували так багато мрій і надій.

Від першого вишкільного дня в Леґіоні я весь час пригадував нашому вояцтву, включно з підстаршинами й старшинами, що у воєнному часі не раз потрібно навіть звичайному воякові бути своєрідним командиром, коли заіснують різні несподівані обставини. Тому всім треба знати найважливіші правила та приписи, як командувати, щоб не було помилок, бо помилки командирів викликають і поразки, й жертви. Добрий вояк вишколюється не лише в казармі, в кадрових частинах чи в запіллі, але весь час і на фронті. Після кожної, навіть найменшої, сутички з ворогом необхідно продумати й обговорити її перебіг, зробити висновки, чому вона так відбулась, а не інакше.

Наполягав я на вишкіл старшин іще у Франкфурті, а опісля і на Білорусі та використовував кожну нагоду. Такий мій своєрідний натиск на посилений вишкіл виявився зовсім оправданий, коли-то один із старшин не поступив згідно з вимогами, що існують у часі маршу в ворожому терені, внаслідок чого згинули 22 наші вояки й сімох німців. Це була неувага, за котру ми дорого заплатили.

Я вже згадував, що зв'язковим старшиною в Леґіоні був гавптман Моха, з яким ми мали різні клопоти й конфлікти. Раніше в ДУН також були зв'язкові офіцери, з яких ми були дуже вдоволені. Наприклад, у «Ролянді» був сотник Новак, інтеліґентний, прикладний старшина, що його всі шанували. В «Нахтіґалі» був поручник д-р Оберлендер. Наш теперішній зв'язковий старшина сотник Моха хотів командувати в Леґіоні, але не вмів і не міг, бо ж був лише поліційним старшиною та не мав ніякого вищого військового вишколу. Вже на початку нашого побуту в Білорусі виникла суперечка, коли командир Леґіону опрацював так звану тимчасову оборону свого місця постою, яка мусить бути в терені, загроженому партизанською дією. Сотник Моха з тим пляном не погодився і зголосив про це майорові Шредерові - командирові полка. Майор Шредер негайно схвалив опрацьовану схему згаданої оборони, а Моха спіймав облизня. Полковий командир був незвичайно добрий вояк і чесна та дружня людина. При тому незвичайно працьовитий і скромний. Спав у канцелярії полкового штабу, обідав разом з вояками те, що зготували в польовій кухні. Лише сотник Моха завів для себе й кількох своїх підстаршин-німців окрему «панську» кухню, як це говорили наші вояки, в якій варила їжу кухарка, яка часто співала польські пісні.

Майор Шредер часто запрошував нас, старшин, до штабу й там ми проводили різні тактичні вправи, обговорювали наглі бойові знання, а при тому була й змога розповісти про нас, українців, чому ми зголосились до ДУН, за що ми боремось і чого прагнемо. На жаль, майора Шредера скоро перевели з нашого полку куди інде. Всі ми сердечно за ним жалували.

Коли мені як командирові Леґіону було вже забагато дрібничкового встрявання Моха в наші справи, а не раз його безглузде втручання загрожувало нашим воякам, я подав на нього жалобу до ген. фон Баха, командуючого східнім запіллям.

Несподівано ген. фон Бах прилетів особисто літаком, переслухав обидві сторони і заявив, що я командую Леґіоном, а сотник Моха є лише зв'язковим старшиною і не повинен втручатися в справи та дії командира Леґіону.

Проте, вже другого дня він надіслав мені листа з наказом, що сотник Моха має рішаючий голос у всьому, а коли я ще жалітимусь, то відкомандирує до Леґіону німецьких старшин. Так-то ген. фон Бах дволично «полагодив» мою жалобу.

Треба було нам терпіти, бо ж ішлося про добро нашого вояцтва, яке зжилось зі своїми старшинами, мов одна велика вояцька сім'я.

Ми вважали, що сотник Моха є з польського роду, а тому не любить українців. Його неприхильности до нас не змінив навіть ось такий випадок:

Одного разу Моха брав участь у невеликому бою з партизанами. В цьому бою дійшло до близького зудару з ворогом так, що обидві сторони обкидали себе ручними ґранатами. Кинув розбезпечену ґранату й сотник Моха, якось так невміло, що вона впала йому під ноги. Він так злякався, що не міг зігнутися, щоб відкинути ґранату, яка за секунду-дві могла вибухнути. Побачив це наш вояк (на жаль, не пам'ятаю вже його прізвища) скочив мов опарений, вхопив ґранату і кинув її в сторону партизанів, і там вона вибухла. Моха, мабуть, і не подякував тому воякові, що врятував йому життя.

Коли опісля був наказ подати кількох вояків до відзначення за відвагу, то Моха не зголосив того нашого вояка до відзначення й далі не змінив своєї поведінки супроти нас. Така це була невдячна людина.

Що більше, сотник Моха хотів бути командиром Леґіону, а його підстаршини німці хотіли командувати сотнями чи чотами. Були випадки самостійної дії таких підстаршин усупереч настановам і наказам сотенних наших командирів.

Подібний до сотника Моха був місцевий військовий комендант (також прізвища його не пам'ятаю). Одного разу партизани напали на транспорт збіжжя. Невідомо, чи німці повідомили Моха, щоб дати охорону тому транспортові, чи, може, взагалі не повідомляли, або Моха забув мені про це сказати.

В кожному разі, прийшовши рано до канцелярії, я не застав свого ад'ютанта Омеляна Германа. Нечувано, щоб він заспав. Того ніколи раніше не траплялося. Аж близько полудня приїхав Герман з групою наших вояків та розповів мені, що недалеко місця нашого постою партизани замінували дорогу і зробили засідку на автоколону, що везла збіжжя. Коли ж почали вибухати міни й почалась стрілянина, він, зібравши групу вояків, у тому числі писарів та штабову обслугу, побіг на поміч заатакованій автоколоні. Вдалось тоді партизанів відігнати. Приїхав місцевий військовий комендант (ортс-комендант). Герман підійшов до нього й доповів про випадок, унаслідок якого згинули кілька німців, а кілька автомашин розбиті та горять, а цей замість вислухати, звернув увагу Германові, що в нього не застібнутий мундир. Отже, мундир у нього в тій хвилині був важливіший, як вбиті та поранені вояки й загорілі автомашини.

Не диво, що партизани мали не раз успіхи у своїх оперативних діях проти німців або виривалися з оточення, коли в німців комір мундира був важливіший за все.

Нашим воякам довелось не раз також охороняти місце постою дивізійного штабу, а штаб цей часто переміщувався з одного місця на друге. В таких випадках ген. Якобі завжди прохав, щоб ми, українці, повнили охорону. Він мав більше довір'я до нас, ніж до своїх земляків. Одного разу я мусів особисто їхати з чотою повнити таку охорону дивізійного штабу, бо поручник Линда захворів. У часі переїзду на штаб таки напали партизани й ми й відігнали кулеметним і ґранатометним вогнем. Ось такий випадок показує, що запілля загрожене партизанами куди грізніше, як самий фронт. На фронті командир дивізії сидить собі в бункерів далеко від фронтових позицій, а в запіллю, такому, як ми діяли, командир дивізії загрожений на кожному кроці від партизанського нападу та несподіваного обстрілу.

Така боротьба з партизанами була незвичайно добрим вишколомі для наших старшин і вояків. Навчились ми її дуже багато. Жалко, що всі записки пропали в часі мого ув'язнення. Цей наш вишкіл, бойова заправа, дуже пригодились пізніше всім тим нашим воякам, підстаршинам і старшинам, що пішли далі військовим шляхом в Українську Повстанську Армію чи в І УД УНА.


http://www.galiciadivision.com/lib/ren/r204.html

5.07.2007
nuclear

Ю.Шевцов: Евразийская интеграция в контексте перехода ЕС к «Европе двух скоростей»

Евразийская интеграция в контексте перехода ЕС к «Европе двух скоростей»

Журнал МИД РФ "Международная жизнь". Февраль, 2018

Юрий Шевцов, директор Центра европейской интеграции (Белоруссия): Переход к «Европе двух скоростей» обусловлен множеством внутрирегиональных причин, среди которых необходимость усилить охрану границ Евросоюза на фоне происходящего в исламском мире. Остановить переход европейской интеграции к новой модели фактически невозможно. Будь то линия Юнкера на усиление значения брюссельского центра евробюрократии или же прямая грубая установка Франции и Германии на переход к «Европе двух скоростей», но в любом случае этот процесс происходит, он системный. Разумеется, он очень сильно отражается на Восточной Европе, потому что именно она становится основной жертвой перехода к новой интеграционной модели.

На какие моменты хотелось бы обратить внимание в Восточной Европе. Первый момент: конец 2017 года совпадает с окончанием седьмой, текущей финансовой европейской перспективы. И сегодня в Европейском союзе обостряется борьба за формирование новой финансовой перспективы, то есть за конкретные суммы и объемы тех средств, которые будут перераспределяться от богатых стран ЕС к бедным. Чем бы она ни закончилась, мы можем говорить о том, что они получат меньше, а для восточноевропейских государств - это крупные вливания. Около 20% их бюджетов так или иначе формируются за счет дотаций из Брюсселя.

С другой стороны, мы можем говорить о том, что в Европейском союзе, Восточной Европе существуют разные модели, новые модели, каким образом отстаивать свои интересы перед Брюсселем и богатыми странами ЕС. Есть модель польская, когда Польша идет на прямую конфронтацию с Германией, Брюсселем, Францией. Есть модели венгерские или какие-то еще. Но в любом случае в Восточной Европе обостряется сегодня проблема поиска своей более сильной политической позиции относительно Брюсселя. И это обострение демонизирует Восточную Европу. Кроме того, мы должны исходить из того, что в Европе будет сокращаться не только прямое дотирование восточноевропейских государств из бюджета Европейского союза, но обязательно будет сокращаться и косвенное дотирование. Это хорошо видно по брекзиту, по поведению Великобритании, которая стремится ограничить приток на свою территорию трудовых мигрантов из Восточной Европы. Такие же тенденции намечаются и в Германии, и в большинстве стран Старой Европы.

Для Восточной Европы переход к «Европе двух скоростей» означает появление абсолютно новой реальности. В чем она заключается? Этот регион вступает в полосу острой внутренней политической нестабильности. Сокращение дотаций от богатых стран Европейского союза ставит, к примеру, страны Прибалтики на грань острого, затяжного внутреннего политического кризиса. Чем-то компенсировать потерю этих дотаций из Евросоюза они фактически не могут. С другой стороны, в 2020-х годах вся Европа, и прежде всего Восточная Европа, вступает в так называемую демографическую яму. И на протяжении десяти лет мы будем видеть очень быстро теряющую население часть Европы. Примерные цифры существуют. Есть доклад Евростата 2015 года, где это все показано во всем своем драматизме. Нам надо это помнить и исходить из того, что таким образом две негативные тенденции на ближайшие10-15 лет совмещаются в одном регионе. Это сокращение дотаций из Брюсселя и демографическая яма.

Для разных стран Восточной Европы данная проблема будет выражаться в разной форме, но коснется всех. Некоторые из моментов можно указать. Первый: Польша в течение ближайших 10-15 лет в силу демографической ямы и существующих миграционных тенденций должна потерять от 5 до 8 млн. человек. Недостаток населения Польша предполагает возместить трудовой миграцией, в основном из Украины. Это значит, что если сегодня в Польше население составляет 38 млн. человек, то и через 10-15 лет они захотят сохранить эту цифру. Однако это уже будет не моноэтническая Польша, а абсолютно новое для современной Восточной Европы явление, когда Польша теряет моноэтнический характер, и мы опять увидим ту Польшу, какой она была все свое историческое время существования до 1945 года. Тогда внутренние противоречия между польской культурой, не умеющей выстраивать отношения с меньшинствами, будут обязательно становиться некой перманентной частью внутриполитического фона.

Представьте, если в Польше станут жить 5-8 млн. украинцев, сколько это будет от числа рабочей силы. Ведь они же там в основном трудовые взрослые мигранты. Значит, мы должны исходить из того, что Польша будет терять свою внутреннюю политическую устойчивость и будет сталкиваться со все большим напором внутренних проблем. Альтернатива у Польши - это принять миграцию из исламского мира, как от нее требует Брюссель. Но они, скорее всего, от этого отобьются. А вот с украинцами сложности у них будут.

Другая проблема, касающаяся миграции, - это Украина. Украина сегодня вступила на очень хорошо знакомый Восточной Европе путь, когда деиндустриализация и разворот на Европейский союз влекут за собою потерю населения. Остановить эту тенденцию невозможно. Поэтому можно только считать, сколько же потеряет Украина населения в ближайшее время. Я бы отталкивался здесь от тех квот на прием украинских трудовых мигрантов, которые уже озвучены в странах Европейского союза. Польша где-то от 5 до 8 млн. человек, Чехия - около миллиона, еще несколько миллионов разойдутся по другим странам. Если у Украины столько населения для исхода есть, если смотреть по аналогии с Болгарией, Румынией, Молдавией, Литвой, Латвией, где те же процессы начались раньше, они смело теряют от трети до половины населения.

Для Украины это означает, что при населении в 42 млн. человек, по их данным, в течение ближайших 10-15 лет они потеряют 15 миллионов. Это как бы обычная восточноевропейская тенденция. Глядя на такие ужасные цифры, хочу сказать, что Украина уже потеряла около 10 миллионов по отношению к 1989 году. То есть для них это не прецедент. Потеря такой огромной массы трудоспособного населения - на фоне всех их других проблем - будет обязательно создавать постоянный конфликтный фон украинской внутренней и внешней политики. Те же тенденции касаются Литвы и Латвии.

Таким образом, получается, что переход к «Европе двух скоростей» означает для Восточной Европы долгий, очень глубокий внутренний системный период нестабильности. На этом фоне евразийская интеграция выглядит очень привлекательно. В чем ее привлекательность? В основном, конечно, она привлекательна для Белоруссии. Белоруссия демонстрирует другую модель развития, чем все остальные восточноевропейские страны, и в данном случае это себя очень хорошо оправдывает. Каким образом? Беларусь вбивается клином между Прибалтикой и Украиной и не позволяет местным националистам создать критическую массу для формирования геополитического объединения на месте бывшей Речи Посполитой. На Украине это называется «межморье». В Польше практикуют другие названия. В Прибалтике - еще какие-то термины. Суть - в формировании на базе деградирующего нестабильного региона мощного антироссийского геополитического пространства, которое будет стараться получить внешние дотации от США или других каких-то сильных центров, торгуя единственным, что там остается, это возможностью создания постоянной напряженности с Россией. Фактически речь идет о перспективе формирования воюющей полосы между двумя «морями».

Беларусь - как клин - этому мешает, что является белорусским геополитическим преимуществом, которое уже сегодня белорусское руководство пытается конвертировать в экономический рост. В чем заключаются основные моменты этого потенциального экономического роста. Первое, Беларусь превратилась в единственный надежный сухопутный мост между Европейским союзом и Россией. Там есть множество проектов по развитию транспортных коммуникаций между Европейским союзом и Россией. Сюда же наложился быстрый, многократный рост транзита между ЕС и Китаем, который также идет через Беларусь. Наиболее мощная из таких инициатив - это формирующаяся концепция создания высокоскоростной железной дороги из Евросоюза в Китай через Белоруссию и Россию. Кроме нее, есть другие проекты, их много.

После начала украинского кризиса в Белоруссии очень быстро стала строиться атомная электростанция. Она имеет значение не только для экономики страны. Там есть такая заложенная технологическая хитрость. На этой площадке, где строится АЭС, возможна установка не двух энергоблоков, которые сооружаются сегодня, а четырех или даже шести, и очень быстро. Об этом говорил тогдашний глава «Росатома» С.В.Кириенко. Он готов сделать это очень быстро, если Беларусь сумеет обеспечить доступ этой энергии на рынок Европейского союза. Рынок Европейского союза - это для Белоруссии прежде всего Польша. Если Беларусь, пользуясь своим нынешним статусом стабилизатора ситуации в Восточной Европе, сможет добиться доступа к рынку энергии Европейского союза, прежде всего Польши, то это будет означать, что, в частности, в Польше не будет никакой собственной ядерной программы. Они сами хотят строить шесть реакторов, но стоит получить более дешевую и быструю энергию из Белоруссии, строительство не состоится. Таким образом, атомная электростанция выступает важнейшим региональным фактором, который позволяет надеяться, что у Белоруссии после 2020 года появится уже в какой-то мере геополитическая функция в Восточной Европе. Это будет означать заявку на региональное лидерство.

В Белоруссии быстро развернули строительство Китайско-белорусского индустриального парка. Это, по замыслу, нечто наподобие города, по сути второго Минска. Около 100 кв. км отведено под этот индустриальный объект. Если он будет построен, то в регионе появляется то, чего нет в той же Польше, - это комплекс очень крупных индустриальных предприятий.

Подводя итог, хочу сказать, что в Восточной Европе сегодня смыкаются две тенденции. Переход Европейского союза к «Европе двух скоростей» закрепляет деградацию восточноевропейских стран, и данная нисходящая линия надолго. С другой стороны, то, что Беларусь сохраняет союз с Россией в этой ситуации, приводит к тому, что в Беларусь перекачиваются многие геополитические возможности, которые раньше были у Польши или каких-то других стран. И благодаря интеграции с Россией, благодаря Евразийскому союзу в этом деградирующем регионе появилась точка роста, которая через несколько лет может провозгласить переход от нынешней доктрины донора европейской безопасности к доктрине регионального лидерства, опирающегося на Россию.
nuclear

27. Не успеваю отвечать на комменты по Шухевичу в нескольких блогах сразу

В основном в guralyuk и guralyuk_ua.

Даже не все прочитываю. Но постепенно обязательно прочитаю и отвечу.

Просьба больше помогать с источниками.
4.07.2007